Білорусь: Світло в кінці тунелю

о. В’ячеслав БАРОК, настоятель храму Святого Йосафата Кунцевича у Россонах, Білорусь

Екскурс

Без історії не збагнути глибинутих змін, які вже настали.

Славні моменти

Християнство до Білорусі прийшло зі Скандинавії. За деякими твердженнями, хрещення Полоцька відбулося на два роки швидше, аніж охрестився Київський князь Володимир. Дехто скептично ставиться до твердження, що Торвальд Кондранссон на прізвисько Мандрівник хрестив Полоцьк у 986 році, але цей скептицизм жодним чином не впливає на факт наявності у Полоцьку вже у Х столітті монастиря і храму Святого Івана Хрестителя. Нинішня Білорусь є спадкоємицею Великого князівства Литовського – величної і славетної країни в центрі Європи. Наріжними моментами в історії Білорусі є такі події, як видання Біблії Франциска Скорини(1517 р.), Брестська унія (1596 р.), видання Статутів Великого князівства Литовського у редакціях 1529,1566 і 1588 років (останній діяв аж до 1840-го). Проголошення незалежності Білоруської Народної Республіки (БНР) 25 березня 1918 року. Створення нової Білорусії, яке розпочалося 25 серпня 1991 року з проголошення незалежності від СРСР із повернення історичних національних символів: біло-червоно-білого стяга, герба «Погоня» і, звісно, перейменування держави на Республіку Білорусь. Ця остання подія мала місце 19 серпня 1991 року.

Трагічні сторінки

Війни з Росією. Тільки від середини XIV до другої половини XVІІ століття між Московським князівством і Великим князівством Литовським (Білоруссю) відбулося 12 повномасштабних воєн. Таким чином, сумарно за 300 календарних років Білорусь 72 роки воювала з Росією. Поділ Речі Посполитої наприкінці XVІІІ століття і входження білоруських земель до складу Росії – також трагічний момент історії.

Придушення повстання 1830 –1831 років російською армією призвело до трагічних результатів. А саме: в 1832 році закрили Віленський університет. Паралельно в найближчі два роки ліквідували близько 120 католицьких монастирів на території Білорусі. Це означає, що перестали діяти освітні центри, школи, бібліотеки, які були при монастирях. До того ж репресії проти монашества спровокували потужний удар по Католицькій Церкві та духовному житті в країні. 1839 рік – ліквідація Унії та насильне переведення в православ’я Московського Патріархату. 1840 рік – скасування чинності Статуту Великого князівства Литовського на території країни.

Розгром повстання Кастуся Калиновського 1863 – 1864 років, завдяки якому в суспільстві було порушене білоруське питання, відклав незалежність Білоруської держави ще на півстоліття – аж до 9 березня1918 року, коли була створена Білоруська Народна Республіка, а згодом, 25 березня того ж року, проголошена її незалежність.

На жаль, БНР не закріпилася на світовій арені як незалежна держава, але можна припустити, що завдяки цьому була створена Білоруська Республіка в складі РРФСР. Без БНР не було б БРСР. Це рішення Кремля було вимушеним, ухваленим підтиском білоруського суспільства чи, інакше кажучи, національних настроїв, продемонстрованих батьками БНР. Звісно, це далеко не те, про що міг мріяти білоруський народ, бо в цей момент державна незалежність випурхнула, як птаха з клітки, а проте завдяки утвореній Білоруській Республіці, хоч і радянській, утверджувалося розуміння нації як самостійного суб’єкта.

Досвід СРСР, безумовно, не малюю в рожевих тонах. Репресії та Курапати – реальність і символи життя Білорусі в складі Союзу. Курапати –географічна точка, яка прилягає до об’їзної дороги Мінська. У 1930-тіроки – місце масових розстрілів НКВС. В Білорусі кожне місто з населенням від 100 тисяч осіб має свої «Курапати». За історичними даними, репресованих було що найменше кілька сотень тисяч людей.

Окремо варто згадати гоніння християн у ХХ столітті.

В Білорусі, можна сказати, була повністю знищена унійна Церква ще в ХІХ столітті. У ХХ столітті на території всієї країни не залишилося жодного діючого храму. Підпілля було винятком із правила. Церкву знищили. В цій країні, де ще 100-200років тому близько 80% населення були уніятами. Відомо, що цілком інакше виглядала ситуація в Україні: Греко-Католицька Церква стала мученицею, навіть Луб’янка не була спроможна знищити її. І Церква, вже пізніше, відіграла одну з головних ролей у відродженні нації. В Білорусії такого бути не могло.

Унаслідок релігійних переслідувань до кінця ХХ століття можна було констатувати факт повного знищення структур Католицької Церкви. У другій половині ХХ століття не зосталося жодного єпископа. У Православній Церкві єпископи були, але, як правило, співробітники Луб’янки. Про це свідчать дані архівів СБУ. Цю інформацію надав Владислав Ахроменко (сучасний білоруський письменник, прозаїк, кіносценарист, драматург – Ред.). Він кілька років працював у архівах СБУ в Україні, а 20 травня 2018 року написав: «Загалом, о. В’ячеславе, РПЦ і все, що з нею пов’язане, це не Церква, а відділ КДБ/ФСБ. Вона має дуже опосередкований стосунок до релігії та християнства, за винятком обрядів». Цей висновок він підтверджував архівними документами: «Всі справи, що стосуються співробітництва РПЦ МП з НКДБ-МДБ-КДБ від 1942 до 1957 років, – 3-ій фонд ЦДА СБУ, все, що стосується співпраці від 1958 до 1991 року, – 2-ий фонд».

Зрозуміло, в тих же ж архівах розкривається й таємне формування єрархії організації під назвою «Російська Православна Церква Московського Патріархату». Таким було бажання Сталіна. До того ж це була Російська Православна Церква. А для керівництва Церквою держава створила «Раду в справах РПЦ при РНК (Рада народних комісарів Ред.) СРСР», яку очолював офіцер НКВС Карпов. Звідси, згідно з архівними даними, Церквою керувало КДБ. Призначені Москвою єрархи згодом зруйнували Церкву в Білорусі. Невідомо, яким було б становище Католицької Церкви, якби один з єрархів уцілів. У Білорусі вища єрархія була повністю знищена. Сьогодні, вважаю, не час з’ясовувати, у якій конфесії в ХХ столітті діяло більше агентів КДБ серед
духовенства. Сьогодні час визнати, що така співпраця з безбожною ідеологією була неправильною!

На жаль, у Білорусі донині нема вільного доступу до архівів, і нам належить в майбутньому отримати інформацію про масштаби зла.

Завершити екскурс в історію Білорусі варто наголошенням на подіях 1995–1996 років, які відбулися в країні. Це розпуск парламенту за наказом президента і референдуми, ініціатором яких був Лукашенко і за результатами яких національна символіка, герб і прапор, фактично були заборонені, а будівництву беззаконного авторитарного режиму було дане зелене світло.

Білоруський Армагеддон

Саме таке порівняння мені особисто спадає на думку в момент, коли я намагаюся дати відповідь на питання: «Що ж нині діється у нас в країні?». Вважаю, це визначення найбільш лаконічно і достовірно відповідає описові поточного моменту. У своїх проповідях на YouTubeканалі я про це почав говорити за тиждень до президентських виборів, які відбулися 9 серпня 2020 року, і, в принципі, не помилився. У Білорусі під час безпрецедентної фальсифікації виборів 2020 року почалася остання битва. Воюють не політичні партії – воює добро зі злом. Правда з оманою. Людина з «нелюдиною». Сьогодні ми стаємо не тільки свідками, а й учасниками протистояння. Лінія поділу між ворогуючими сторонами проходить не на площах і вулицях нашої країни, оскільки географічно вона просто не існує, кордон протистояння проходить в серці людини, кожного з нас. Протистояння і боротьба давно перестали бути виключно політичними. Це вже боротьба між добром і злом. Це битва за людину всередині кожного з нас.

Дякувати Богові, що сьогодні масові протести громадян мають виключно мирний характер. Думаю, в цьому полягає унікальність духу білоруського протесту.

Загалом цей процес змін можна назвати революцією. Але якщо це й революція, то морально-етична революція. В сірій масі боротьби перемагає Людина. І те, що раніше не було властиве білорусам, сьогодні стає нормою. Солідарність, субсидіарність, турбота про спільне благо, участь в житті іншої людини, активізація вуличного життя – це все принципи, яких дотримується громадянське суспільство, що зароджується в Білорусі. Той, хто ознайомлений із соціальним вченням Католицької Церкви, напевне помітить і скаже: «Отакої! Та це ж і є основні принципи соціального вчення». Саме так. Понад те, марші, які щонеділі відбуваються в Мінську та інших містах країни і збирають по 100 – 300 тисяч учасників, проходять у тому ж дусі. Не здивуюся, якщо їхня тематика найближчим часом співпаде з базовими цінностями соціального життя, які визначені соціальним вченням Церкви: справедливість, правда, свобода і любов. До речі, Марш свободи був першим у Мінську.

Ось такий небанальний протест.

Переродження режиму у фашизм

На жаль, про мирні настрої можна говорити, тільки якщо роздумувати про громадянське суспільство. Бо якщо говорити про настрої влади, то її наміри далеко не мирні. Збоку це виглядає як спланована війна проти власного народу. Головна мета – втримати владу. Для цього згодяться будь-які засоби і навіть людське життя не становить ніякої цінності, не кажучи вже про фундаментальні права громадян, закріплені Конституцією.

Цьогорічна осінь показала, що чинна влада підтримує авторитарний режим, який за духом близький фашизмові.

Ескалація насилля 9 – 12 серпня, одразу по виборах, коли відбулися розстріли мирного населення, масові побиття і навіть тортури та сексуальні знущання з арештованих, фактично стали рубіконом для кожного. В суспільстві з’явилося чітке розуміння: «досить, далі так бути не може».

На жаль, увесь досвід останніх прожитих місяців (на час написання цього тексту протистояння триває вже близько 50 днів) показує, що ми вийшли на дуже тонку кригу. Лише за кілька останніх місяців, у серпні – вересні 2020 року, понад 12 тисяч громадян Білорусі були арештовані, затримані та засуджені, зрозуміло, з політичних мотивів. Сьогодні у в’язницях перебуває близько 60 в’язнів сумління. Проти опонентів влади впродовж останніх чотирьох місяців порушили близько 250 кримінальних справ.

Ми спостерігаємо, як у країні щораз більше унаочнюються способи поведінки уряду стосовно громадян і громадянського суспільства, що підводять до висновку: в державі зароджується фашизм.

Нині громадянами Білорусі у Слідчий комітет подана майже тисяча позовів з вимогою порушити кримінальні справи за фактами насилля і безправних дій, вчинених співробітниками МВС Білорусі, але у відповідь – тиша. Як правило, кримінальні справи орушують проти тих, що приходять скаржитися на співробітників МВС.

Щоби пояснити ситуацію, хочу навести історичний приклад іншого народу, який свого часу перехворів
на цю фашистську заразу, але вилікувався.

У місті Гельмштедт, Німеччина, встановили пам’ятник «Стовп правосуддя» як нагадування нащадкам про систему правосуддя часів нацизму. Послання обеліска таке: закон і свобода – умовні; одне без другого – ніщо. Між ними, представленими символом сонця, є істина, яка несе в собі і те, і те. Сам пам’ятник встановлений так, що «свобода» звернена до громадянина, який стоїть перед Домом юстиції, відповідно «закон» обернений до співробітників юстиції. В країні пануватиме рівновага і гармонія, якщо існуватиме справедливий баланс між законом і свободою. Без правди і закону буде анархія, без правди і свободи – фашизм.

Видається, що сьогодні в Білорусі цей баланс похитнувся на користь фашизму.

Чинна влада вчинила підміну понять. Інтереси авторитарного режиму назвала інтересами країни, а загрозу для подальшого існування режиму – загрозою для країни.

Християни одним фронтом

Ситуація в країні справді непроста, але вихід можна знайти. Варто почати з Правди. В Білорусі надто багато брехні у державному медіапросторі. І це не лише моя думка, а й переконання тих журналістів і телеведучих, які нещодавно звільнилися з роботи, бо не могли більше обманювати. Коли на Білоруському телебаченні почав бастувати майже весь колектив, на їхнє місце запросили працювати журналістів і телеведучих Росії.

Чудово, що саме Церква, кожна конфесія без винятку, заговорили про вибори по совісті і про те, що християни не можуть брати участі у фальшуванні виборів. В католиків була ініціатива «Католик не фальсифікує». Ініціатором був світський активіст Артем Ткачук, і духовенство підтримало його. Православні мали свою ініціативу, у якій взяли участь священники Православної Церкви.

Християнські Церкви Білорусі сьогодні на досвіді переконуються в тому, що у них є сила і право, дані Богом, проповідувати Істину. І вони це роблять.

Православний Гродненський єпископ Артемій в офіційному зверненні до вірних після фальсифікації виборів і спалаху насилля сказав: «Кров жертв і страждання людей в наші дні – на совісті тих, що свідомо вбивали самі чи змушували інших вбити правду!».

Католицький Вітебський єпископ Олег Буткевич у посланні до парафіян звернув увагу на державний устрій: «Криваві системи в історії ніколи не були сильними…». Ця оцінка нинішнього моменту прозвучала одразу після ескалації насилля, коли в країні знов увімкнули інтернет. Як відомо, 9 – 12 серпня він був відсутній на всій території Білорусі.

Напередодні явного протистояння, ще за кілька місяців до виборів, митрополит Римо-Католицької Церкви Тадеуш Кондрусевич у проповіді 2 липня в Будславі наголосив: «Якщо не ми, то хто?! Якщо не сьогодні, то коли?!», закликавши цими словами усіх провести чесні вибори.

Повторюю, сьогодні єпископи і священники – католики, православні і протестанти – не займаються політикою, але, маючи силу від Бога, в унісон проповідують Істину.

До речі, ініціатором «Ланцюга покаяння Акресціна-Курапати. Ніколи знову» були протестанти. Акція покаяння відбулася в Мінську 19 серпня 2020 року. В ній взяло участь близько 10 тисяч осіб. Віруючі всіх конфесій, у тому числі священники, вийшли на вулиці з молитвою до Господа, щоби трагедія насилля, коли брат знущається з брата і вбиває його, ніколи не повторилася. Акрєстіна – це в’язниця у центрі Мінська, туди звозили затриманих. Насильство там чинили тому, що в Білорусі до цього часу не відбулася декомунізація і не був засуджений комуністичний режим.

Зло з минулого, за яке суспільство не покаялося, повернулося до нас сьогодні.

Це, мабуть, також відповідь на те, чому в Білорусі став можливий той авторитарний режим, який неодмінно повинен піти.

Він постав на брехні і, звісно, розвалиться. Цьому сприяє Церква, котра проповідує Істину.

Починається дуже цікавий час…

Хто ж переможе у протистоянні? Переможе народ. Людина переможе звіра…

«Коли людська влада виходить за межі, визначені Богом, то перетворюється на ідола і вимагає цілковитого підкорення. Вона стає апокаліптичним Звіром, образом імперської влади переслідувань, що напився «від крові святих і від крові свідків Ісуса» (Од 17, 6)… Такій владі, за святим Йоаном, може протистояти опір мучеників: таким чином віруючі свідчать про поразку корумпованої і сатанинської влади, адже на них вона більше не поширюється» (Компендіум соціальної доктрини Церкви, §382).

Вчення Церкви доволі зрозуміло говорить про перспективу останньої битви – Армагеддону. Події, які відбуваються в Білорусі, неможливо пояснити без звернення до Бога. А завдяки розумінню Божого задуму в світі все можна розкласти по місцях.

У світі є зло. «В центрі зла завжди перебуває людина». Зло буде переможене, тому якщо в якийсь момент комусь видаватиметься, що неможливо, аби в Білорусі взяли гору сили світла, понад те, що режим Лукашенка, якого підтримує східний сусід, непереможний і знову вистояв, то знайте – просто ще не кінець. В кінці Армагеддону перемога добра неминуча.

Я не хочу ототожнювати чинну владу з апокаліптичним Звіром, оскільки розумію, що це було б помилкою. Навіть якщо режим упаде і в Білорусі знову закріпляться базові соціальні цінності та настане мир, зло не щезне. Зло знову буде намагатися знайти слабкі місця суспільства, аби наново закріпитися в житті людей.

А проте вчення Церкви про «звіра» дає людині чіткі орієнтири щодо того, в якому напрямку рухатися і яких цілей досягати.

У багатовіковій історії Білорусі неможливо не помітити закономірність розвитку: піднесень і падінь…

Звісно, не секрет, що в історіях усіх народів так чи інакше були схожі сторінки. Але виникає питання, чому одним вдалося відтворити національну державу, а іншим – ні. Наприклад, значно швидше на демократичний шлях розвитку стали сусіди Білорусі: Польща, країни Балтії. І навіть Україна, хоч має чималі труднощі сьогодні, а втім, закладає правильні фундаменти, і вже ніхто не сумнівається в її незалежності завтра. Чому Білорусь наче відстає від сусідів?

Процес відродження країни з-під радянського ярма в 1990-ті не минув успішно і, на жаль, не дійшов до призначення. Чому сьогодні звучить загроза втрати суверенності?

Відповідь доволі проста. У 1990-ті, коли Бог дав нам шанс на краще майбутнє, були неправильно визначені пріоритети. Матеріальне і дочасне в єрархії цінностей було поставлене вище, аніж духовне та вічне. Таким чином, народ замість свободи обрав ковбасу. Замість того, щоби подбати про утвердження незалежності та відродження національної культури, народ надто перейнявся стабільним отриманням зарплати і своїм побутом. Як би банально це не звучало, але відомі «чарка і шкварка» для значної частини білорусів стали понад державні справи. Нагадаю, Станіслав Шушкевич на останній сесії парламенту перед референдумом звертався до депутатів словами «думайте про державу, а не про бенкет». Шкода, його не почули. Як результат, минула чверть століття, і ми стоїмо над проваллям, переступивши межу якого, можемо втратити те і те.

Якщо говорити про Церкву, можна поставити питання: «Чи могла відродитися Церква в умовах, коли народ нехтує духовними цінностями?». Церква говорила про відродження як про щось, що вже відбулося… Безумовно, відбулася певна відбудова Церкви: відновлення структур, будівництво нових храмів і реставрація старих. І це стосується всіх конфесій. З другого боку, про яку сильну й відроджену Церкву можна говорити, якщо цього року ми стали свідками аж такого прояву зла і беззаконня в країні!? Загалом, чи таке можливе там, де є духовне життя?

Виникає враження, що Церква надто скромно здійснювала свою місію впродовж останньої чверті століття.

Та свої помилки варто згадувати, щоби на них вчитися.

Впевнений, що сьогодні той день, коли Білорусь виправляє свої помилки.

Історію, як кажуть, не обдуриш. Історична правда перемогла.

Ще вчора можна було ламати голову над тим, як повернути в державі національний прапор і герб, а сьогодні це питання не стоїть. Спрацювала генетична пам’ять народу, нині кожен знає відповідь на питання, який прапор справді національний, а який – тимчасової влади.

Білоруси – далекі правнуки Полоцьких Рогволода і Рогнеди, нащадки великих предків Великого князівства Литовського, духовні діти прабатьків покоління уніятів – сьогодні вибрали шлях змін. Вони звершують морально-етичну революцію, де гідність людини перемагає невігластво. Вони будують нову Білорусь, розуміючи, що єдино правильний шлях пролягає через покаяння – визнання історичної правди і виправлення помилок, щоби більше таке не повторилося.

Я дуже радий, що на цьому шляху Церква (всі конфесії) та її паства сьогодні разом із народом. І це дійсно дуже цікавий час. На наших очах звершується історія.

Переклад Лідії МІДИК

ПАТРІЯРХАТ, Число 5 (481) вересень – жовтень 2020

THE PATRIARCHATE. Published by the Ukrainian Patriarchal Society in the USA